Каталог статей
| Главная » Статьи » Статьи |
Про сучасне розуміння права людини на життя
| Людство вже протягом кількох століть турбує проблема суїцидів, їх
морально-етичних критеріїв, суспільної оцінки та причин такої соціально
деструктивної поведінки. Суїциди не мають соціальних, майнових, вікових
та інших обмежень і можуть відбуватися як у найрозвиненіших, так і в
самих відсталих за політичним і економічним розвитком державах. Однак,
найбільш характерними вони є для людей підліткового або ж, навпаки,
похилого віку. До того ж, смертність чоловіків від самогубств в 3 рази
перевищує смертність жінок, а у віці 25-39 років – у шість разів [4, c.
69]. За даними Державного комітету статистики станом на січень-вересень
2006 року, на 100 тис. населення припадає скоєння 22 суїцидів [13].
Переважно суїциди здійснюються людьми творчих професій, з ексцентричним
складом характеру, екстравертами – художниками, акторами, письменниками
тощо. За однією з версій, передчасно пішли з життя такі відомі постаті
як С. Єсенін, Е. Хемінгуей, B. Маяковський. Суїциди розглядаються правознавцями переважно з позицій прикладної юридичної науки - кримінології [5; 12], що має наслідком неповноту аналізу. Нагальність проблеми посилюється статистикою, згідно якої в усі часи кількість суїцидів завжди перевищувала кількість вбивств приблизно в три рази [4, c. 69]. Саме тому дана тема потребує детального розгляду з позицій теорії права, зокрема, права людини на життя, адже мета права - закріплення і охорона численних цінностей суспільного життя – свободи, справедливості, життя, здоров’я, гідності тощо [3, c. 159]. На нашу думку, терміни «самогубство», «самовбивство» і «суїцид» є синонімами. На це ж вказує Л.М. Шестопалова, яка зазначає, що слово суїцид, яке походить з латини, має власні відповідники в українській мові – самогубство та самовбивство [12, c. 5]. На тотожність цих понять вказує і А.С. Лісовий, який визначає самогубство як навмисне, тобто свідоме, позбавлення себе життя, суїцид [2, c. 796]. Щодо історії правового регулювання цього явища, то, наприклад, у Британії суїцид і спроба суїциду до середини ХХ століття мали наслідком кримінальну відповідальність. Декриміналізація даних діянь відбулася у 1961 році у зв’язку з прийняттям Акту про самогубство [7, c. 104]. В країнах релігійно-традиційного типу правової системи і по сьогодні спостерігається вкрай негативне ставлення до суїциду. Так, сильна, популярна і разом з тим, наймолодша з усіх світових релігій, як іслам, заперечує навіть можливість розв’язати найважчі проблеми шляхом самогубства. Коран прямо й рішуче забороняє самогубство [12, c. 14]. В інших країнах, насамперед, більшість народів Сходу (китайці, японці) сприймали і дотепер сприймають самогубство як акт величезної хоробрості і мудрості [12, c. 12]. На нашу думку такий розгляд самогубства є неаргументованим. Проте, відкинувши релігійні і моральні міркування щодо цього явища, спробуємо розглянути його з позицій юриспруденції. Корисним це буде також і тому, що людина, яка вчиняє акт самогубства також оцінює своє діяння не з точки зору суспільної моралі [1, c. 16]. В науці склалося два підходи до розуміння права на життя. Суть вузького підходу – те, що право на життя є можливістю людини володіти, користуватися та захищати незабороненим законом способом власне життя, виключаючи можливість людини розпоряджатися своїм життям [9; 11]. В даному контексті право на життя фактично перетворюється в обов’язок жити, тому, на нашу думку, більш аргументованою є друга позиція. За ширшим трактуванням – право на життя це першочергова з природних можливостей фізичної особи, яка гарантована міжнародними і національними нормативно-правовими актами, що полягає у праві на недоторканність життя і вільному розпорядженні ним [10, c. 291] Цієї ж позиції притримуються М.І. Ковальов [4], М.Н. Малеїна [6], та ін. Право на життя у своєму діалектичному розумінні породжує право на добровільну, усвідомлену смерть. І хочемо ми того чи ні, будь-яка людина має це природнє право не залежно від того, закріплюється воно в законодавстві, чи ні. Не закріплюючи дане право, держава тим самим ухиляється від усвідомлення і визнання таких гострих і глибоко полемічних питань. Заплющуючи очі на таку проблему, її неможливо вирішити. Врегулювавши законодавчо дані питання, Україна наблизилася б до ідеалів природно-правової концепції права, продемонструвала б свідому рішучість діяти у сфері реалізації принципу визнання людини найвищою соціальною цінністю та запобігання вчиненню суїцидів. Ми вважаємо, що не є переконливими позиції тих вчених, які вважають таке закріплення неможливим, так як це суттєво збільшить кількість самогубств [9, c. 118]. Людина реалізовує свої права і виконує обов’язки, насамперед, тому, що її спонукає власне внутрішнє веління, яке обумовлюється рівнем етики, загальної та правової культури, правосвідомості тощо. Схожу ідею висвітлює і Г. Миронова, яка зазначає, що люди народжуються не тому, що в суспільстві діють заборони на аборт і вбивство, а тому, що об’єктивно існують етичні засади спільноти та природні батьківські емоційні прив’язаності [8, c. 55]. Якщо ж ці засади не здатні уберегти людину від суїциду, то норми права тим паче не зможуть цього зробити, так як сфера правового регулювання не поширюється на відносини людини зі своєю свідомістю. Право, як регулятор суспільних відносин в демократичній державі має врегульовувати лише необхідний мінімум найголовніших суспільних відносин, а тому врегулювати внутрішню свідомість людини воно не може. Однак, держава за допомогою права має створювати такі умови, щоб зводилися до мінімуму усі фактори, що підштовхують людину до самогубства. В цьому напряму державі слід вчиняти такі дії: гарантування природних прав і свобод людини; сприяння умовам для розвитку людей, які не в змозі самостійно наповнити своє життя відповідним змістом (інвалідів, психічно хворих, людей похилого віку); сприяння глибшому вкоріненню моралі, справедливості, милосердя в суспільні відносини; вдосконалення правового регулювання сімейних відносин (адже одна з найпоширеніших передумов суїцидів – сімейні конфлікти); усунення всіх форм дискримінації за расовими, майновими чи іншими ознаками. Лавриненко Олексій Олександрович Науковий керівник доц. Дашковська О.Р. Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого | |
| Просмотров: 743 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всего комментариев: 0 | |