Каталог статей
| Главная » Статьи » Статьи |
Про сучасне розуміння права людини на життя
| Процес побудови правової держави України, незмінним елементом якої є
свобода особистості, що виражається в системі її невід’ємних прав,
активний розвиток трансплантології та реаніматології зумовили підвищений
інтерес до визначення сутності та змісту права людини на життя. У сучасній теорії права є незаперечним, що першим правом людини є саме право на життя, а всі інші правові цінності в умовах конкуренції прав людини в цьому випадку вторинні. З. Гладун зазначає, що Конституція України у ст. 27 закріпила невід'ємне право на життя, без якого всі інші права не мають цінності та значення [3, c. 142]. «Право на життя – перше фундаментальне природне право людини, без якого всі інші права залишаються без змісту, бо покійникам жодні права не потрібні» - зауважує професор М.І. Матузов [8, c. 198]. Починаючи з 1996 року, в сучасній Україні, разом з прийняттям нової Конституції України вперше природне право на життя знайшло своє позитивне закріплення. В результаті закріплення на законодавчому рівні таких природних прав як право на життя, свободу, особисту недоторканість тощо, вони стали надбанням не тільки каталогу «природних прав людини», а і позитивних, тобто таких, що були сформульовані державою, виражені в законодавчих актах та набули державної охорони. Після чого досить часто відбувалося переосмислення та аналіз норм позитивного права щодо їх відповідності природно-правовим принципам. Сучасний етап співіснування природно-правової і позитивістської методології дослідження прав людини характеризується взаємодоповнюючим характером, що слугує всебічному і повному аналізу досліджуваного явища. У більшості законодавчих актів, які були прийняті після 1996 р. в Україні, законодавець досить переконливо визначає принцип верховенства права на життя перед іншими правами. Такі положення, зокрема, відображені в Законі України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» (ст. 4), Законі України «Про правові засади цивільного захисту» (ст. 4) тощо. І це не дивно, адже життя є головною і найвищою соціальною цінністю людини, позбавлення його є остаточним і має наслідком припинення існування фізичної особи та абсолютну неможливість реалізувати усі інші права людини і громадянина. В національному законодавстві право на життя проголошується у ст. 27 Конституції України. Це єдине конституційне право, що характеризується в тексті Основного закону як «невід’ємне». Як особисте немайнове право воно закріплюється у ст. 281 Цивільного Кодексу України. Отже, життя є комплексною категорією не тільки тому, що його можна розглядати з точки зору філософії, медицини, біології, юриспруденції, а і тому що власне категорія «право на життя» має міжгалузевий характер і є предметом загальної теорії держави та права, конституційного, цивільного, кримінального, медичного права, кримінології. З огляду на це видається цікавим визначення права на життя, дане О.Г. Роговою – це свобода людини безпосередньо реалізовувати можливості, які вона має внаслідок своєї належності до виду Homo Sapiens, та задовольняти необхідні сутнісно-якісні біологічні, соціальні, духовні, економічні та інші потреби, неподільні із самою людиною, що об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути всезагальними [9, c. 8]. Щодо ознак права на життя, то в науці прийнято класифікувати їх на два види – загальні, що є характерними для всіх природних прав людини та спеціальні – ті, що є характерними тільки для цього права. На думку О.В. Домбровської, загальними ознаками права на життя є його значущість, постійний характер, фундаментальність, універсальність, висока ступінь захищеності, позбавлення економічного змісту. Спеціальні – наявність специфічного об’єкту, невід’ємність, пріоритетність, комплексний характер, особливий механізм реалізації, первинність, недопущення правонаступництва, неоновлювальність, сталість, всезагальність, індивідуальний характер [4]. На думку О.Г. Рогової, якщо провести порівняльно-правовий аналіз змісту права на життя у різні історичні епохи, навряд чи можна з впевненістю стверджувати, що протягом усього періоду існування людства зміст права на життя залишився незмінним. Найбільш коректним видається виокремлення в структурі змісту права на життя статичних (утворюють незмінне змістовне ядро цього суб’єктивного права, бо без них самого права на життя не існує: заборона свавільного позбавлення життя, можливість самозахисту та опору насильству тощо) та динамічних (є рухомими і змінюються від однієї історичної епохи до іншої, поступово розширюючи та збагачуючи зміст права: можливість отримання медичної допомоги, вимога жити у безпечному та нешкідливому навколишньому середовищі тощо) елементів [9, c. 60-61]. Сучасному українському суспільству, на нашу думку, слід зробити перегляд відповідних ціннісних орієнтацій та прийняти той підхід, який відповідає сучасним реаліям буття, принципам природно-правової концепції прав людини та загальним принципам права. Від обрання відповідного підходу залежить глибинна проблема ставлення суспільства до низки соціальних явищ, зокрема, суїцидів, евтаназії. Це, на нашу думку, залежить від того, які складові домінують саме у динамічному елементі, що саме розуміється під змістом категорії «право на життя» окрім можливості володіння ним і його захисту. В науці сформувалося, як мінімум, два підходи до розуміння змісту даної категорії. За вузьким розумінням, в зміст права на життя включається права фізичної особи щодо володіння та користування незабороненим законом способом власним життям, а також захисту власного життя та життя інших осіб у межах, передбачених законодавством [11]. Вищим рівнем захисту права на життя вважається неможливість його припинення самим суб’єктом, якому воно належить [6, c. 27], тобто можливість розпорядження життям виключається. На нашу думку, представники цієї позиції відштовхуються, насамперед, від норм релігії і моралі. При цьому, на першому місці виступає не якісний бік життя, а кількісний, тобто тривалість життя незалежно від його змістового наповнення. Законодавець притримується саме вузького підходу, про що свідчить заборона евтаназії, неврегульованість питання про право людини на смерть тощо. На думку прихильників вузького підходу до визначення права на життя, воно включає: - заборону позбавляти життя фізичну особу; - захист життя свого та інших осіб від протиправних посягань; - підтримку медичними засобами внутрішньоутробного розвитку плоду у тілі померлої матері; - заборона як активної, так і пасивної евтаназії; - недозволенність проведення медичних, наукових та інших дослідів щодо неповнолітньої, недієздатної чи без вільної згоди особи; - визначений порядок проведення операції по штучному перериванню вагітності, штучному заплідненні та перенесення зародка в організм жінки [13, c. 109]. Представники більш широкого тлумачення права на життя вважають, що його змістом є можливість певної поведінки людини, що спрямована на забезпечення недоторканності свого життя з боку інших осіб та свободи розпорядження ним [10, c. 7]. З точки зору цієї позиції, жити – це не обов’язок, а право кожної людини, отже, будь-яка людина має юридично забезпечену можливість розпоряджатися своїм життям. Суттєва різниця другого підходу – включення до змісту права на життя правомочності розпорядження ним, що слід розглядати як можливість добровільного прийняття рішення про поставлення свого життя в небезпечний стан, що обумовлюється вільним волевиявленням і спрямоване на досягнення певної позитивної мети особистого чи суспільного характеру [5, c. 96]. На це також вказує С.Г. Стеценко, який визначає право на життя як першочергову з природних можливостей фізичної особи, яка гарантована міжнародними і національними нормативно-правовими актами, що полягає у праві на недоторканність життя і вільному розпорядженні ним [12, c. 290-291]. М.М. Малеїна зазначає, що право на життя має декілька аспектів, в тому числі право на збереження життя (індивідуальності) і право на розпорядження ним [7, c. 50]. Даний підхід видається більш досконалим з урахуванням надбань теорії природних прав людини та прийомів формальної логіки і може бути обґрунтований таким чином: природні права людини є невідчужуваними і непорушними та є у людини незалежно від закріплення у позитивному праві; серед природних – право людини на життя; право на життя за обсягом включає також можливість розпорядження життям, так як жити – не обов’язок, а право; отже, право людини на розпорядження життям – природне і є у людини незалежно від закріплення у законодавстві. Крім того, наявність чи відсутність цього права в законі навряд чи зможе зупинити людину, яка бажає заподіяти собі смерть. Вважається, що людина може вільно розпоряджатися як життям, так і тілом для проведення дослідів, наукових та медичних експериментів. Як приклад такого розпорядження М.М. Малеїна приводить випадки, за яких здорові люди-добровольці проводять на собі небезпечні наукові експерименти. Так, женевський лікар Ж. Понто дав укусити себе трьом гадюкам для того, щоб перевірити, які результати розробленої ним запобіжної вакцини. У філіппінському місті Сан Фернандо щорічно віруючі святкують Страсну п’ятницю розп’яттям живих людей – п’ять добровольців при тисячах людей б’ють плітями, а потім прибивають цвяхами до крестів. Перебування на кресті продовжується кілька хвилин, у противному випадку вони можуть загинути від серцевого нападу. Поруч чергує бригада лікарів. Безумовно, це приклад розпорядження своїм життям свідомо, добровільно і в здоровому глузді [7]. Саме бажання людини жити примушує нас вважати життя благом: якщо вона хоче жити, то кожен, хто продовжує її життя, здійснює щодо неї благодіяння. Однак, не можна не погодитися з думкою англійської вченої Ф. Фут, що продовження життя не завжди було благом. Порівнюючи гітлерівські і сталінські табори, вона відмічає, що в останніх метод знищення був гіршим через агонію, яка могла продовжуватися місяцями… Той вид смерті, на який вони були приречені, не мав собі рівного за підлістю і садизмом. Цей приклад демонструє, що рятувати і продовжувати життя людини не завжди означає надання їй послуги: для неї може було б краще померти раніше, а не пізніше[14, c. 64]. Тому, якщо життя є, воно, як правило, є благом для того, хто його має, проте так буває не завжди. Таким чином, юридичне закріплення права на життя в сучасній Україні було здійснене у 1996 році в чинній Конституції України, хоча наукові дослідження у цій сфері проводилися і раніше. Право на життя як юридичний зріз проблематики життя знаходиться в центрі досліджень юридичної науки в усіх демократичних державах. Природне право людини на життя існує незалежно від його позитивного закріплення, однак його реалізація і захист у повному обсязі забезпечується лише тоді, коли має місце його законодавче врегулювання. В юриспруденції сформувалося два підходи до визначення права на життя. Відштовхуючись від широкого розуміння, яке відповідає принципам формальної логіки, теорії природних прав людини, слід вважати, що воно також включає правомочність розпорядження життям. Право на життя має абсолютний характер, до того ж, його не можна свавільно позбавити. Однак, реалії сьогочасного життя свідчать, що фактично сформовані суспільні відносини диктують необхідність перегляду концепції права людини на життя і включення до його змісту однієї з фунламентальних правомочностей – можливості людини свідомо ним розпоряджатися. Алексей Лавриненко | |
| Просмотров: 1920 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всего комментариев: 0 | |